Червона калино, чого в лузi гнешся?
Чого в лузi гнешся?
Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту?
На радощi свiту?
Чи бурi боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?
Не жаль менi цвiту, не страшно i грому,
Не страшно i грому,
I свiтло люблю я, купаюся в ньому
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червонi ягiдки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,
Отiнив, як хмара.




Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
Усні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха,—
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає.
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!


ДЕКАДЕНТ

(В. Щуратові)

Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: «Ось декадент!»

Що в моїй гіісні біль, і жаль, і туга —
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити
Ні шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справді жити,
А боротьби життя мені не страх.

Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,
Не раз і прів, і мерз я, і охрип,
Та ще ж оскомини хронічної не маю,
Катар кишок до мене не прилип.

Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.

Я з п'ющими за пліт не виливаю,
З їдцями їм, для бійки маю бук,
На празнику життя не позіваю,
Та в бідності не опускаю рук.

Не паразит я, що дуріє з жиру,
Що в будні тільки й дума про процент,
А для пісень на «шрррум» настроїть ліру.
Який же я у біса декадент?




Дивувалась зима:
Чом се тають снiги,
Чом льоди присли1всi
На широкiй рiцi?

Дивувалась зима:
Чом так слабне вона,
Де той легiт 2 бересь,
Що теплом пронима?

Дивувалась зима:
Як се скрiпла земля
Наливаєсь теплом,
Оживав щодня?

Дивувалась зима:
Як посмiли над снiг
Проклюнутись квiтки
Запахущi, дрiбнi?

I дунула на них
Вiтром з уст льодяних,
I пластом почала
Снiг метати на них.

Похилились квiтки,
Посумнiли, замклись 3.
Шуря-буря пройшла -
Вони знов пiднялись.

I найдужче над тим
Дивувалась зима,
Що на цвiт той дрiбний
В неї сили нема.
______________________
1 Приснути - розламатися.
2 Легiт - легкий вiтерець.
3 Замклитись - закритись.


ГАДКИ НА МЕЖІ

1
Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,
Отеє здовж загону снує, —
Се Terminus наш, се межа, перекладина,
Знак, поки «моє» і «твоє».
По сей бік чотири загони Трохимові,
По той бік Михайлові три:
Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові,
Чужого ж і п'ядь не бериї
І що кому в тім, що Михайло й Трохим
На своїх загонах криваво бідують,
Хоч рук собі й ніг від роботи не чують,
Прийде передновок—занестись нічим?
І що кому в тім, що худібчиня їх
«Чомусь» не держиться, чахліє, марніє,
Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє,
Хоч орють і полють не гірше від всіх?
І нию кому в тім, що вже руки у них
В розпуці безпомічній вниз опускаються?
«Замало землиці! В часах тих трудних
Довги вже дверима і вікнами пхаються.
Прийдеться пропасти... Мов риба в саку,
Так б'ємся, і годі що вдати!»
Аж слухати важко тих слів, та яку
Пораду їм дати — не знати.
А станеш у полі отак на межі —
В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить!
Ну, нивка незгірша, що хоч, тс й кажи,—
При добрій роботі і вісім душ виживить...
А в них обох шість душ! І що б за завада
Зложитися полем докупи обом,
Зложитись хатами, знаряддям, тяглом?
І, може, для них се єдиная рада.
Та ба, ось межа! Ся попруга вузька
Несильну їх силу роздерла на части,
І де в спільній праці жили б довіка,
Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти.
2
Малим ще, тямую, всі межі я знав:
За мамою літом щодень тупцював,
Коли для дійної корови вона
Трави узбирати надвечір ішла.
То межі й па ступінь широкі були,
3 одної нажнеш дві вереті трави.
А я неміцними ногами межею
Безпечно ступаю м'якою стернею.
А нині погляну на межі: невже ж?
Нема стародавніх, широких тих меж!
Всі нині тоненькі, як нитка,отак,
Чужий ледве б здужав намацати знак,
Сей з того, той з того їх боку підтяв,
Рад кождий, що лишнюю скибу дістав.
І чом кождий так тої скиби бажить?
Чом тісно так в світі, нелюдяно жить?
Чи люду замного наплодилось нам,
Чи більш до життя потребує він сам?
Ні люду за много на нашій рілли,
Ні в нього самого потреби зросли,
А більш його дома стіснили чужії,
На рук його працю, мов трутні, падкії.
І дарма то дехто незрячий не раз
Говорить: «Війна би здалася у нас,
Замного людей, світ тісний всім, мов сак,—
Просікли б, вільніше би стало відтак».
Вільніше, ее так! Та, крім знищення й мук,
Не стало б до праці щонайкращих рук,
А джерело нужди як било, так било б,
Лиш що до старого нове причинило б.
А люд через межі, котрі го тіснять,
Не може добачити тих всіх завад,
Добачить всіх сплетених коренів лиха.
Що сили його підлоточує стиха,
Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці!
В які бездоріжжя, в які манівці
Ви втисли незрілий ще погляд суспільний!
Хто шлях нам покаже широкий і вільний?
З
Приходить до мене один чоловік:
«Порадьте, що маю робити?
Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік,
Хоч, правду сказавши, нема чим і жити.
Три прути! Та ну, якось, певно, тоді
Не так було тісно, як нині,—
Досить, що отак ні в добрі, ні в біді
Пройшов цілий вік старовині.
Мав дід два сини, поженив їх, і враз
Жили в одній хаті з дітками.
Все дід, було, каже: «Ділив би я вас
Тим полем, та й б'юся з гадками.
Тепер воно ледве живить нас, а іго ж
Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти?
Ні, я вас не буду ділити! Як мож,
Так жийте прикупі, а схочете тож
Ділитись—діліться по моїй аж смерти».
Та сталося, бачте, що дід і сини
Померли на тифус одної весни,
Лишивши по двоє дітей малолітніх.
Я найстарший був, мав три роки з весни,
Стриків хлопець — півтора; в мами й стрийни
При грудях дівчатка-були. По бездітних
Багатших сусідах мами роздали
Нас, хлопчиків,— бач, не було з чого жити.
Дістодьто, годуйте, допоки малий,
А виросте, мусить за се відслужити.
І ми наслужились, назнались біди!
Мами повмирали. Мені вже тогди
Було двадцять літ, я покинув служити,
До хати пішов, оженивсь і, як слід,
Обняв усе поле, що нам лишив дід,
І став на нім в бідності жити.
Гадав я: сплачу малолітнім тамтим,
І поле по дідовій волі
Останесь ціле, то хоч я на тім полі
Вдержусь, а то впадесь у руки чужим.
Дівчат повіную, а старший братій
Пристане де-будь до вдової...
То так, як би двом у сорочці тісній:
Волить хоч один, та ходити в цілій,
Ніж дерти сорочку надвоє,
Бо жаден тоді не буде мав що вбрать.
Отак я, бувало, частенько
Говорю тамтому. Та ба, любий брат
Лиш вислухав все те чистенько
Та й зараз до суду. Списать зажадав,
Що там на всі діти лишилось,
І щоб все напів поміж них поділилось
Так, як би їх тато окремо вмирав.
Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю
До нього людей, щоб згодились на сплату;
Сам ходжу за ним і благаю-цвілю:
«Вважай, переділимо поле і хату,
То що ж на тих кусниках будем робить?
Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить,
А ти хочеш дідову волю ламати?»
Дарма, він про сплату не хоче і знати!
Минуло два роки, і з суду ми нині
Декрети дістали: усе, що дід мав,
Між нас поділити по рівній частині,
А кождий щоб з того сестру звінував.
І що тут робити, порадьте, сли ласка!
Зруйнують дочиста, як вкроять отак
Півгрунту! Моя вже задбвжена частка.
Сестри не звіную, і сам я жебрак.
Я думаю свідків до суду вести,
Що дід не хотів ділить поля, —
То, чень, йому скажуть на сплату піти,
А ні, га! — то дійсь божа воля!»
4
Я думав про людське братерство нове,
І думав, чи в світ воно швидко прийде?
І бачив я в думці безмежні поля:
Управлена спільним трудом, та рілля
Народ годувала щасливий, свобідний.
Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,
Обдертий чужими і світом забутий?
Так, се Україна, свобідна, нова!
І в мойому серці біль втишувавсь лютий.
Щез привид. Я глянув довкола. Он там
За зорану межу б'єсь з Грицем Степан;
Там дід оре поле, старенький, як гриб,
І плаче за сином, що в Боснії згиб;
Там батько за сином з дрюком уганяєсь;
Там мачухи лютий проклін розлягаєсь...
О краю мій рідний, недолею гнутий,
Пропасти би радше тобі, ніж коли б
Така твоя доля повік мала бути!

1881