Як громило військо козацьке Богданове ляхів у хвіст і в гриву, підступив до Кременецького замку Максим зі своїми орлятами. Та як свиснув - осипалось листя з дерев, і заспішили до нього кременчани робітні і селяни.
А в замку (на горі Боні) панство пишне балювало. Вихвалялися круки, що "зіпхають орла Кривоносого і його задрипанців у прірву одними гаками і копистками, сполосують хребти чорні фандами."
Як почув це Максим - з очей блискавиці. Махнув шаблею дамаською, і, як комарі, обсипали козаки гору. Плювалися ляхи гарматами в тридцять і п'ять люф і ранили багато молодців. Максим витяг пістоля, шаблю стиснув у зубах, і що не встрілить, то гармата і розлітається на шмаття.
- Дябел! Дябел! - верещали пани і втікали від люті козацької подалі. А вже козаки на мурах добивають панство гонорове, і Максим кріпить на Черленовій башті малинову запорізьку фану.
Як гукнули разом: "Слава!", - здохли по льохах недобиті ляхи, тріснули стіни і засипало всі потайні ходи. Як гукнули ще раз - гори затремтіли, затріщали, і каміння душило тих, хто втік, чудом врятувався від помсти бідацької.
...На ранок козаки, міщани і селяни копали на горбі могили довгими рядами, люто вгризаючись у кам'янисту землю. Ї пташки не співали, і цвіркуни заклякли тоді. Злипалися від поту козацькі оселедці і робітні чуприни.
Ще не скінчили ям копати, а на горб вже рушили довгою линвою босоголові козаки, несучи у відкритих домовинах загиблих. І вітер бавився їх волоссям та пишними китайками, а сонце чепурилося до дорогої зброї, заглядало у закриті очі, обціловувало вмиті білі лиця.
Склонилися в жалобі корогви над вбитими, як почалася панахида. Скінчилася відправа. Вже сонце сховалося на ніч.
- Не годиться, - сказав Максим, - хоронити героїв у пітьму. Вони билися і загибли за сонце, за світло. Поховаємо досвіта. А зараз пом ' янімо чарою їх, та й спочиньмо...
Заснуло живе козацтво обіч загиблого. Стомлено спали живі - назавтра в дорогу. Спокійно спали мертві - відходили своє навік. І лиш Максиму-полковнику сон не йде. Тяжко, як згадає, скільки козацтва полягло під замком. А ще тяжче від тої думки, що незнаними зітліють, і ніхто не спімне про їх звитягу. Часу нема. Ще багато ляства гуляє в ріднім краю. Сам би витесав хрести побратимам, та такі, щоб на віки-вічні...
Полковник забувся в короткому сні...
Враз над досвідками закричали вартові, вдарили на сполох. Схоплювались козаки і гуртувалися до бою коло Максима.
А де ж мертві? Нема. Як і не було ніколи. 1 тільки на місці домови-вин вишикувались кам'яні хрести, прикрившись стелами-щитами. Перехрестилися козаки і не дивувалися довго. Сурма кликала в похід...
Та вірив Максим, що спокій на землі кременецькій буде. Бо ж стоять на вічних чатах на П'ятницькім горбі кам'яні козацькі вартові.
А ще кажуть, що у великодну п'ятницю, як свічки замигають коло хрестів, оживають козаки, і лине тоді над землею гучне козацьке "Слава!"