Це було ось тут. На цьому перевалі. Вододіл тут споконвіку. Сюди води біжать на Дністер, а туди — до Пруту. Це найвищий кряж. З нього дорогами без спуску в долину люди до попа Івана і на саму Говерлу колись босі ходили. Були такі чабани, що всі стежки Верховинські знали, як свою полонину. Тепер уже перевелись. Немає таких людей. А за тих років, серед тих чабанів найміцнішии гуцул був ватаг Олекса Довбуш.
Був Олекса один, як палець, у батька з матір'ю. А народився він хворий, кволий. "Не вийде з нього чабана доброго", — з гіркою журбою признав батько.
А матінка — вона матінка і є: вона синка безталанного в травах купала, сльозою його вмивала, чорними косами личенько коханого Олексика утирала: "Слабкий хлопець, кволий хлопець, — не вийде з нього чабана", — говорили про нього ватаги. "Ох, горенько батькові, матері з кволим сином".
І вилилось те батьківське горе піснею-музикою. Грав пісні Олекса Довбуш на флоярі так гарно, наче вся його чоловіча сила в ту флояру пішла. Грав так жалісно, так гарно, що люди сльозою умивались. А ще міг молодий Довбуш у яблучко-кисличку влучити на сто кроків.
1 вирішив батько Олекси, що не судила доля його синові чабаном бути, а випала йому доля по весіллях грати музику і на верховинах на звіра полювати. Сталося це якось серед палаючого літа, — залишився хворий Олекса в горах. Заснув у колибі він. Скільки спав — не пам'ятає. Але раптом прокинувся він від дужого грому. Бачить Олекса Довбуш: біля скелі маленький чоловічок.
Придивився пильно, а в того чоловічка з-під кучерявої чуприни ріжки стирчать. А в горах туман, хмара насувається. Олекса зразу зметикував. Нечиста сила біля скелі витанцьовує. Довбуш глянув на небо і на коліна став: на білій-білій хмарі сидить тихий-тихий дід і сам наче кислицю з'їв, аж вуста йому звело. А чорт той під скелею веселий такий та верткий, скаче, стрибає, діда язиком дражнить, дулі йому сучить. Кривиться дід, кривиться, а нічого йому зробити не в силі. А потім чортяка став ще більше глузувати з діда. А сивоволосий гнівається. Загримить, блискавки в чорта пустить, але доки ота стріла-блискавка з неба долетить, чорт за скелю сховається. А за хвильку знову глумиться. Хмари грозові пустив, блискавку в чорта пускає, а нічого йому зробити не може, бо він давній, старий, немічний. А нечиста сила — молода, здорова. Шкода стало молодому Олексі старого діда. Зняв він свою стрільбу, зриває з киптаря срібний ґудзик, заряджає ним стрільбу. Ладно так прицілився і як тільки чорт знову вискочив, він тією кулею-ґудзиком і вбив нечисту силу. 1 подався до себе на село з стрільбою за плечима.
Ї бачить у ночі Олекса сон. Приходить до нього дід, борода до пояса, з золотим топірпем в руках, на ногах нові личаки. Приходить і промовляє тихим голосом: "Дякую тобі, Олексо, за тчою вірну службу. Проси в мене чого хочеш". Ї почав благати уві сні Олекса Довбуш: "Нічого не прошу в тебе, тільки вижени ти з мене хворобу Прошу тебе, щоб був я найдужчим гуцулом на світі". "Добре, — каже лому по мовчанці дід, — хай буде по-твоєму". Прокинувся Олекса зарання, стрільбу на плечі — і пішов до себе на полонину! Походив-походив і гадає: неправда все, що мені наснилося. Ї тільки він теє помислив, як чує тихий голос: "Бери, Олексо, скелю на плечі і неси її на найвищу гору". Підставив плече Олекса, повалилася скеля сама йому на спину. Крякнув Олекса, підправив скелю і поніс на саму верховину. Виніс її і поставив на вододіл Дністра і Пруту. Ім'я своє на ній вирубав. ? заграло серце в нього, могутність відчувши свою. Виру-бзч одним махом Олекса собі трембіту небачену — на три людські рости завдовжки. Рубав її він з піснею. Рубав її з розбитої громом смереки. А обвив її він березою, що росла над гірським ручаєм. А як підняв її до вуст і як затрембітав — огой-гой, полонини всі карпатські на голос Довбуша відізвалися. Почули Карпати оту трембіту, і голос у неї був громовий, а в тих трембітах чувся шум хвиль. Пісня її лилась, наче гірський потік. Вийшов з тією трембітою Олекса на боротьбу з ляхом, мадярем, німцем. І ніхто його не міг перемогти через те, що за його добру душу дав йому дід силу велику. Таку силу, що удар його руки дорівнював силі цілого народу. 1 ніхто не міг Олексу у відкритому бою взяти, а тільки обманом і хитрощами.