В ТАРАСОВІ РОКОВИНИ

Покинь на хвилю торг життя — а духа
Скріпи у субі та зніми угору!
Народе мій! Се я тобі говорю,
А в кого розум й серце є — най слуха.

Зривається велика завірюха
Над нашим домом. З ящика Пандори
Посиплються на тебе злидні-горе,
Потопа злоби, а добрб посуха.

Та ти кріпись і не теряй надії.
Се бій найтяжчий, та, може, послідній,
Проклятий буде той, хто в бую вмліє,

Проклятий і життя правдивого не гідний!
Кріпіться в горю та ідіть на буї
Не як недолітки, лиш як мужі-герої!



"Де єсть твій дім, твій тихий дім?
Скажи, мій любий брате…" –
"Ударив нагло ясний грім,
Спалив мій дім, звалив мій дім,
Нема де зимувати".

"Де твоя жінка, діточки,
Де вірна челядина?" –
"Он бачиш тії могилки?
Скиглять вітри, летять галки,
Оце моя родина".



Минеться ніч, розвієсь тьма,
Просниться чорний сон.
Настане день! Життя, весна
Загляне до вікон.

Та нім мине недолі час,
Нім щастя зацвітуть квітки,
О пісне! – не кидай ти нас!
Дзвени, дзвени, дзвени!

В лихій добі, в важкій борбі
Мутиться людський ум.
Нехай же він спічне собі
Хоть хвилю серед дум.

Най позабуде брязк оков
І звірства боротьби,
Під свою білу хоругов
Горни ти нас, горни!

Минеться ніч, розвієсь тьма,
Просниться чорний сон!
Настане день! Життя, весна
Загляне до вікон.

Та нім мине недолі час,
Нім щастя зацвітуть квітки,
О пісне! – не кидай ти нас!
Дзвени, дзвени, дзвени!



Чого ж ти, море, та розхиталося,
Мов колиска новенька,
Чого ж ти, серце, та розридалося,
Мов дитина маленька?

Як тяжко море та уговорити,
Щоб більше не гуділо,
Як тяжко серце утихомирити,
Що з болю не скиміло.