Жив у Києві в неволі ханський син, малий хлопчина – половецького
то хана найулюблена дитина.
Мономах князь Володимир взяв його підчас походу з ясирем
в полон і потім при собі лишив за вроду. Оточив його почотом
і розкошами догідно – і жилось тому хлоп,яті і безпечно і вигідно.
Час минав. І став помалу рідний степ він забувати, край чужий,
чужі звичаї як за рідні уважати.
Та не так жилося хану без коханої дитини: тяжко віку доживати
під вагою самотини! Зажурився, засмутився, вдень не їсть, а серед
ночі плаче бідний та зітхає, сну не знають його очі. Ні від кого він немає
ні утіхи, ні поради, - світ йому здається без краси і без принади.
Кличе він співця до себе і таку держить промову, що мов кров,ю
з його серця, слово точиться по слову:

"Слухай старче! Ти буяєш ясним соколом у хмарах, сірим вовком в полі скачеш, розумієшся на чарах.

Божий дар ти маєш з неба
людям долю віщувати,
словом, піснею своєю
всіх до себе привертати.

Ти піди у землю руську,
наших ворогів країну:
відшукай там мого сина,
мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь
я за ним і дні і ночі,
як давно вже виглядають
його звідтіль мої очі.
Заспівай ти йому пісню
нашу рідну половецьку,
про життя привільне наше
нашу вдачу молодецьку...
А як все те не поможе -
дай йому ти євшан-зілля,
щоб понюхавши, згадав він
степу рідного привілля!"

І пішов старець в дорогу. Йде він три дні і три ночі, на четвертий
день приходить в місто Київ опівночі.
Крадькома пройшов, мов злодій, він до сина свого пана і почав казати
стиха мову зрадженого хана.
Улещає, намовляє ... Та слова його хлопчину не вражають, бо забув
вже він і батька і родину.
І співець по струнах вдарив! Наче вітер у негоду, загула невпинна пісня,
пісня вільного народу – про славетнії події, ті події половецькі, про
лицарськії походи, ті походи молодецькі.
Мов скажена хуртовина, мов страшні Перуна громи – так ревли –
стогнали струни і той спів співця-сіроми!
Але ось вже затихає бренькіт дужий, акордовий і , замісто нього,
чути спів народний, колисковий. То співець співає тихо пісню тую, що
співала мати синові своєму, як маленьким колисала. Наче лагідна
молитва журно пісня та лунає... Ось її акорд останній в пітьмі ночі
потопає.
Але спів цей ніжний, любий, ані перший – сильний, дужий, не
вразив юнацьке серце – він сидить німий, байдужий.
І схилилася стареча голова співця на груди: там де пустка замість
серця, порятунку вже не буде!
Але ні! Ще є надія тут, на грудях, в сповиточку! І тремтячими
руками розриває він сорочку, і з грудей своїх знімає він євшан, чарівне
зілля, і понюхати юнакові подає оте бадилля.
Що це враз з юнаком сталось? Лице зблідло у небого, затремтів,
очима блиснув і зірвавсь на рівні ноги.
Рідний степ, широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий раптом
став перед очима – з ним і батенько нещасний!
Воля, воленька кохана! Рідні шатра, рідні люди! Все то разом
промайнуло, стисло горло, сперло груди.

“Краще в ріднім краю милім
полягти кістьми, сконати,
ніж в неволі чужій, ворожій,
в славі й шані пробувати!”

Так він скрикнув. І в дорогу в нічку темну та погожу подались вони
обоє, обминаючи сторожу.
Байраками та ярами неутомно проходжали – в рідний степ, у край
веселий простували, поспішали... .
/за Миколою Вороним/