АВТОБІОГРАФІЯ

В горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу,
тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені,
і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.
Тепер — де б я не був і коли-небудь,
я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені.

А як зійшов із гір гамірливих міст,
у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,
глядів спокійно на хвиль противних гурагани.
Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,
я — закоханий в житті поганин.
 

ВИШНІ

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

16.IV.1935

З ЗЕЛЕНИХ ДУМОК ОДНОГО ЛИСА

Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя.
Співало дванадцять дівчаток: ой стелися, хрещатий барвінку,
і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось...

Написана єдина істина: рости!..

Хвала усьому, що росте,
хвала усьому, що існує!

Живу, терплю й умру, як всі звірята.
Звірята й зорі, люди і рослини —
у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине...

Шумить, мов мушля, море —
дзбан холодного напою,
земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє
й їжиться лісами.
І сонце, що його він розчавив ногою,
тепер лежить на нім, мов намогильний
камінь.

У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк...
Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?
І де межа життя проходить в попіл смерті?
Лежить на марах ночі день минулий...

І ця балада так зродилась,
як усміх місяця кривавий.
І риби з моря моляться до риб із зодіаків.

Ой, залюбились в твоїй дівчині
і вітер юний, і зорі сині.
Вітер не віє, зорі не сяють,
твою дівчину палко кохають.

Вдивляючись в уста, як кличуть,
в розсміяних ночей огні,
різьблять у пам’яті обличчя,
щоб перелить його в пісні.

Таємні тіні — квіти ночі,
це душі білених дерев,
до місяця летіти хочуть,
та вітер їх не забере.

Молитва ранку до останніх зір...
Коріння тиші, врослі в глину ночі...
П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,
І ліжко — човен мрій, трагедій, сподівання.
...І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.

І вечір молитовне склав долоні зір...
Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах...
Киплять сади під снігом квіття.
Коса дороги в куряві розплетена лежить.
І ніч підкови зір в долонях казки губить.

В лісній абетці дивні букви,
наприклад, жолудь значить: у.
У діалекті дятлів стукіт
передає фонему цю.

О смутку молодий, о радосте струнка!
Сестра Антонича — лисиця...
До Тебе, Батьківщино — земле вічна,
ведуть усі стежки й усі дороги.

ЗОЛОТОМОРЕ

Йде дощ малин. Племена бджіл шаліють. Струни світла
поторгані. Приїхали посли з золотоморя.
Квартет долонь — два спутані акорди. Мряки мітли.
В червоний ягід дощ в’їжджав білий кінь. Про зорі

мовлять посли, та їхня мова нам не зрозуміла.
Колись давно співала неня про золотоморе,
підводне царство, де ночує сонце в білих віллах
у зливі світла, їде віз — колеса сьомизорі.

Це від’їзд дня. Струна долоні грає. Тихне в стиску.
Червона молодість малини звільна попеліє.
Поволі входиш в сон, немов вертаєшся в колиску,
перина моху на постелі лісу. Тіні віял.

В устах зорі тростина флейти. Ніч квітчає чола,
законам пристрасті слухняні. Дуб святий. Мчить ланя.
Лежиш на хутрі ночі тепла й вірна. Мудре коло
життя довершено. За смерть сильніше лиш кохання.

24.IV.1936