http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=4028&PHPSESSID=ca62a
 
проф. Роксолана Петрівна Зорівчак
Львівський національний університет

Боліти болем слова нашого... (фрагмент книги)
Здавалося б, в Українській державі настав час удосконалити картотеку, комп’ютеризувати її, розширити джерельну базу. Так указувала логіка життя... Та дійсність виявилася зовсім непередбаченою. Держава з незрозумілою послідовністю скорочувала фінансування науки, і керівники наукових установ заходилися придумувати якісь способи (переважно невдалі) для хоча б злиденного існування. Найпоширенішим засобом стало здавати в оренду приміщення. Так, при вході до Академії з’явилися китайський ресторан і крамниця швейцарських годинників. А безцінна Лексична картотека опинилася на горищі, де є реальна небезпека не лише пожежі, а й обвалу приміщення. Тому інспекція Державного пожежного нагляду Міністерства внутрішніх справ України опломбувала вхід на горище в жовтні 1998 р. Лексичну картотеку було вилучено з наукового життя України.
З часу «переселення» минає сім років, але ніякого покращення в долі картотеки немає.... Написано чимало заяв, різноманітних ухвал. І всі - безсилі. У небезпеці найбільший скарб народу, а в приміщенні, де десятиліттями була картотека, продають меблі (див. також статтю І. Вихованця, А. Непокупного, О. Ткаченка «Новобуд» чи «новоблуд»?» у «Літературній Україні» за 1 липня 1999 року). Достоту, як у Т. Шевченка:
І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю Ота земля напоєна, Що картоплю родить, -Вам байдуже. Аби добра Була для городу.
Якщо картотека нівечитиметься на горищі далі, прощення нам, байдужникам, не буде!
Про обов’язки посла України і про редакторську етику
Читаючи в українській пресі англомовного світу виступ Посла України в США 1997 р. — Ю. М. Щербака, відчула я якусь, так би мовити, «невластиву тональність» і, лише вчитуючись у текст, вловила, про що йдеться. Адже найвищий представник Української держави в США, до того ж видатний український прозаїк-стиліст (член Спілки письменників України з 1965 p.), говорить літературною мовою свого народу, який він представляє у світі й, отже, уживає словоформи: «флот», «аналіз», «синтез», «перший клас» тощо. В опублікованих його виступах знаходимо варіанти «фльота», «аналіза», «синтеза», «перша кляса» і т. д.
Виникають, отже, питання:
1) чи має право редактор україномовної газети змінювати форми вислову найвищого представника українського народу? 2) чи має право Посол не дотримуватися законів своєї держави, включаючи правописні?
Найсвятіший Отець, Глава Вселенської Церкви - Іван-Павло Другий (1920 - 2005) - одна з найславетніших постатей світової історії. Надзвичайно позитивне враження на увесь український нарід справив Його Святість під час свого п’ятиденного перебування в Україні з 23 червня до 27 червня 2002 р. Під час свого апостольського паломництва в нашій державі Папа звертався до нас українською мовою, і якою досконалою українською мовою (як на іноземця)! У ній не було ні полонізмів, ні русизмів, ні неправильних наголосів - була то відшліфована інтелектуальна українська мова. Лише мовна еліта нашої нації може рівнятися з Найсвятішим Отцем щодо володіння українською мовою. А ця еліта, на жаль, не чисельна, зокрема серед духовенства. Треба враховувати, що Папа не мав змоги часто вживати українську мову.
І скількома мовами володів Понтифік так, як українською, чи ще досконаліше?..
Його Святість декілька разів цитував Шевченкові рядки, зокрема, із твору «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» на летовищах в Борисполі і у Львові.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра...
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Чи відчувають гіркополинний зміст цих слів наші колишні краяни, утікачі з вільної, але ще не заможної України, яких часом доречно утікачами й називати, а не вживати евфемізму «четверта хвиля»!
Як мені боляче за тебе, мово моя...
Мова Народу мого - це мова натхненних народних пісень, це мова Кобзарів і Дум, це мова дивного сміхотворця Івана Котляревського, геніального поета Тараса Шевченка, вихователя нації Івана Франка, незрівнянної Лесі Українки, це карбоване Слово Миколи Зерова, Василя Симоненка й Василя Стуса, це мова наших видатних перекладачів Миколи Лукаша, Бориса Тена, Григорія Кочура... Цю мову не могли вбити, не могли уярмити завойовники й заброди.
А що ж тепер роблять з Тобою, Мово моя, оті начебто громадяни України?! Знекровлюють Тебе, чинять найзухваліше зло повсюдно, а зокрема у Львові. Колись це місто вважали твердинею національного духу.
Сьогодні навіть досить кмітливий знавець іноземних мов повинен постійно використовувати словники та мати талант до розв’язки загадок, щоб зрозуміти хоча б частину малограмотних (головно транскрибованих з англійської мови, ще й через посередництво російської) написів у Львові. А про такого, що не володіє іноземними мовами, уже й не йдеться... А він/вона також має право на життя в рідному краю.
Ось ще донедавна був у центрі міста, на розі вулиць Костюшка та Дорошенка, поруч із Регіональною митницею, спортивний бар (чи то ресторан, чи кав’ярня) «Меркурій». Мабуть, назва не з найкращих, багатозначна (чи то «гонець», чи, згідно з давньоримською міфологією, «бог красномовства, торгівлі та розбою»), та все ж можлива...
Тепер красується нова - «Корнер». Слово не милозвучне (на відміну від англійського corner, мелодійного завдяки продовжному «о»), без будь-якого значення (чи навіть натяку на значення) в мові нашій. Чи доречно місце смачної їжі та відпочинку називати чужим футбольним терміном - не знаю. Чим же наше слово «ріг» («На розі») гірше від транскрибованого зайди «корнер» - пояснити годі.
А скільки отаких «корнерів» у Львові, скільки такого безглуздя по всій Україні! І ще гірше: припустімо, власник закладу - людина, позбавлена національної гідності, фантазії (тієї, що Леся Українка називала «силою чарівною»!), лінгвістичного відчуття. Це ще не велика біда! Але як же дозволяють на це численні «батьки міста», адже нові назви закладів, установ треба десь у міської влади реєструвати...

Якби - якщо
У підрядних реченнях з ірреальною, можливою або припустимою умовою вживаються в сучасній українській розмовній мові і сполучник "якби", й конструкція сполучника "якщо" з часткою "б" ("би") - "якщо б" ("якщо би"), пор.: "Ще довго сидів та базікав би з тобою, якби мав час"; "Якщо б ти вчився в університеті, то, напевно, знав би цих людей" (обидва приклади - з живого мовлення).
Одначе, сполучник "якби" й милозвучніший, і компактніший. Сама природа умовних речень зумовлює наявність частки "б" ("би") в головному реченні, отже, кон-струкція "якщо б" ("якщо би") створює певні труднощі навіть для вимови. До того ж, "якби" - питомо український сполучник, а "якщо б" ("якщо би") - зайва калька російської конструкції "если бы", якій не місце в українській мові. Саме тому справжні знавці української мови вживають виключно сполучник "якби". Ось жменька прикладів:
Якби мені черевики,
То пішла б я на музики
(Т. Шевченко).
Якби ви з нами подружили,
Багато дечому б навчились
(Т. Шевченко)
Ох, якби я знала,
Що побачу його ще раз,
Що побачу знову -
Вдвоє, втроє б витерпіла
За єдине слово!
(Т. Шевченко).
"Якби Калинович у звичайнім часі зустрів таку постать на вулиці, не звернув би ніякої уваги на неї" (І. Франко); "Якби я мав карбованців п'ятсот, так я б уже подивився, як люди живуть" (Г. Тютюнник).
Будьмо уважні до наголошування слів рідної мови!
Часто хвалимося, що наша мова - преспівуча, але мало дбаємо про те, щоб вона була саме такою. Зокрема, неуважні ми часто до наголошування слів, до їхнього наголосу. Дотримання норм наголошення й вимови - один із головних показників культури усного мовлення.
Наголос - це виділення в слові складу за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові.
В українській мові наголос силовий, або динамічний, тобто він виражається посиленням голосу у вимові наголошеного складу. У деяких мовах (напр., литовській, китайській) наголошений склад виділяється не посиленням наголосу, а підвищенням тону. Такий наголос називається тонічним, або музикальним. Є мови, що мають постійний наголос, напр., чеська та угорська, в яких звичайно наголошується перший склад; у французькій мові наголос падає найчастіше на останній склад, а в польській - на передостанній.
Привабливою особливістю української мови є те, що наголос у ній вільний, не закріплений за якимось постійним місцем для всіх слів. На цю особливість української мови звернув увагу І. Франко у статті "Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання": "Українська мова, аналогічно до грецької, має різнорідні наголоси, навіть різнорідніші, ніж грецька (назва села Нагуєвичі має наголос на четвертім складі, а Тустановичі на п'ятім від кінця, що в грецькій мові не трапляється ніколи), а польська, аналогічно до латинської, має всі наголоси на передостаннім складі". Додаймо до Франкових слів, що наголос в українській мові може бути також на
шостому складі від кінця, напр., "жалуватиметься", а навіть на сьомому - "налагоджуватимуться". Наголос в українській мові не тільки вільний, а й рухомий, тобто він дуже часто змінює своє місце в різних формах того самого слова: учитель - учителі; дорогий - дорожче; бути - було та ін.
У нашій мові наголос може змінювати лексичне значення слова, тобто може бути семантизованим. Серед перекладачів в Україні поширений жарт про те, що українське речення "Старенька взяла конячку та поїхала до міста" нерозторопний перекладач передав по-англійському як "The old woman bought a bottle of cognac and left for the town", не врахувавши, що "кон[ь]ячку" - це алкогольний напій, а "конячку" - йдеться про тварину. Ось декілька прикладів:
мука ("борошно") - мука ("страждання");
дорога (1. "люба", "мила"; 2. що коштує великі гроші) - дорога ("шлях");
недоносок ("старе взуття чи одяг") - недоносок ("передчасно народжена дитина");
лупа ("маленькі часточки рогових клітин, що утворюються біля коренів волосся на голові") - лупа ("оптичний прилад");
паша ("трава на пасовищі, що служить кормом для худоби") - паша ("почесний титул найвищих військових і цивільних урядовців в Османській імперії, султанській Туреччині");
колос ("колосок": хилиться достиглий колосок) - колос ("велетень");
типовий ("характерний": типові риси людини) - типовий ("зразковий" - типовий проект);
шкода (як іменник означає: 1. "втрата", 2. "дитина, що пустує"; як прислівник означає "жаль") - шкода (прислівник із значенням "даремно"), пор.:
Не сумуй, що врода
Опадає з личка;
Не сумуй, то шкода
Дуже невеличка
(П. Грабовський).
І стоїть таке дівчатко,
посміхається до татка,
довгий пензель у руці,
різні фарби на лиці.
- Ах ти, шкодо наша, шкодо!
Що ж ти наробила?
(Н. Забіла).
Теплий кожух, тілько шкода -
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите
(Т. Шевченко).
Шкода, каже, і не проси,
П'ятсот, каже, коли даси,
Бери хоч зараз...
(Т. Шевченко).
У деяких українських дієсловах за допомогою наголосу розрізняють доконаний і недоконаний вид:
Виводити - виводити;
Закликати - закликати.

А тут ще й словами б’ють: «престарілі», «похилого віку», «будинок для престарілих». Для людей витонченого мовного відчуття зі словом «престарілий» ще додаткова проблема - адже це очевидний росіянізм (старослов’янського походження). А хилитися перед різноманітними начальниками та підначальниками і так часто доводиться - і без нагадування про «похилий вік»...
Наші засоби масової інформації запозичають дуже багато цілком зайвих слів з англійської мови, перед-усім з її американського варіанту. На сторінках газет рясніють різноманітні «іміджі» (замість «образи», «уявлення»), «фани» (замість «уболівальники»), «бізнесмени» (замість «підприємці»), «проміси» (замість «обіцянки»), «хіти» (замість «перлини», зокрема музичні) та інші словесні покручі й зайвини. Але ніхто не здогадається скалькувати (тобто дослівно перекласти) дуже доречний англомовний термін (американського походження) «senior citizens» - «поважні громадяни». Можна б називати старших людей «громадянами старшого (поважного, статечного) віку». Лексеми «поважний», «старший», «статечний» зовсім іншої внутрішньої форми, ніж слова «похилий», «престарілий». Вони самим своїм звучанням виховують повагу до осіб, багатих досвідом життя й знанням людей і обставин.
Великого поширення в Україні набуває досі призабуте слово «сиротинець», що витісняє термін «дитячий будинок». Як на мене, то чи є така необхідність і так обездоленим дітям постійно нагадувати, що вони - сироти. Життя і без того слова часто своїми штурханами їм про це нагадує.
Дехто з наших краян залюбки уживає росіянізми «бабушка», «дєдушка» або полонізми «бабця», «дзядзьо». А замість цих покручів є такі гарні, сказати б, «добротні», українські слова»: «бабуся», «бабуня», «бабусенька», «бабусечка», «дідусь», «дідуньо», «дідусик» та ін. Навіщо ж обкрадати самих себе та своїх онучат?
Про... смачне Різдво
Із наближенням Різдвяних свят у містах і містечках України з’являється чимало галасливих, непристойних реклам. Особливо вражають дві: «Найсмачніше Різдво - з кока-колою» та «Виграйте смачне Різдво». Ні, річ тут не в якійсь граматичній помилці чи стилістичній недоладності (хоча й вони - зайві). Це ще не така біда. Річ у тому, що наведені вище фрази (щасливий той, хто їх ніколи не чув, не бачив і - найголовніше! - не захоплювався ними) відображають певний світогляд, абсолютно чужий ментальності нашого народу, що ніколи Різдво не вигравав, а урочисто святкував.
Згадаймо Б. Лепкого. Перебуваючи протягом довгого часу у Кракові, далеко від Батьківщини, від рідного Поділля, він виливав свою тугу ось у яких рядках:
А що чувати там у вас?
Чи йдеться з колядою?
Чи ще живий Федір, Юрко
І мій сусід Зарічний?
Чи й нині, як колись було,
Співають «Бог предвічний»?
Коляда, пісня, Різдвяна пора дитинства - ось за якими атрибутами Різдва найбільше побивався Б. Лепкий на чужині.
Адже Різдво - це, у першу чергу, коляда, це предковічні звичаї, це Святвечірня зірка, це Різдвяна душевна Радість. Із цього приводу
А. Содомора пише у своїй книжці «Наодинці зі словом»: «Дорога до Різдва - це дорога повернення: до дитинства, до казки, до села. І немає значення, чи в кам’яниці хто народився, чи під сільською стріхою, а коли Різдво, то всі маємо ступити на стежку, що веде до наших пращурів - у село... «Усе село єднається немов одна родина». Так і хочеться перефразувати: «Вкраїна вся єднається...».
У нашій мові узвичаєні вислови-побажання «Веселих свят!», «Щасливих свят!», але не «Смачних свят!» Чи ж уже такими жадливими стаємо? Чи понад усе ми захоплюємося наїдками? Чи вже кока-кола стала нам такою необхідною, любішою за предковічний Святвечірній борщ з грибними вушками?! Чи стали ми жити лише щоб їсти, а не навпаки?
Про любов... з першої ложки
Любов - це велике, святе Почуття - часто приходить зненацька, аби уже ніколи не покинути свого обранця. Щасливий той, хто знає його, воно оспіване в піснях, йому присвячено найкращі поезії, найвеличніші музичні твори. Воно - вічне. Саме тому й виник вислів «Любов з першого погляду». А тепер деякі ділки хочуть оце Почуття в нас украсти, пропагуючи любов із першого погляду до... поливки, яку вони виробляють.
Саме такими гаслами «прикрашено» (читай: опоганено) чимало трамвайних вагонів у Львові. Сумне, дуже сумне буде життя, коли людям не просто буде подобатися страва, коли вони, жалюгідні, будуть у неї закохуватися, ще, можливо, й приревнувати зуміють її... То хто ж дозволяє ділкам, безнадійно глухим до Слова, поганити нашу мову отакими «трансформаціями» усталених висловів?!
Коли вже зайшла мова про реклами на трамваях, то ще один буквально трагізм кидається у вічі: чимало трамваїв курсує по Львові з написом-рекламою Сантехніка «Русалка Дністрова». Це дуже ефективний доказ нашого упадку. Ідеться про крамницю будівельних матеріалів на вул. Кульпарківській, 155. Колись у цьому приміщенні була крамниця книжок із дуже доречною назвою «Русалка Дністрова» (хоча правильніше було б «Дністровая») в пам’ять альманаху «Русалка Дністровая», що вийшов у світ 1837 р. за ініціативою М. Шашкевича й започаткував нову українську літературу на Західній Україні. Не витримавши конкуренції, крамниця перестала існувати, а нові господарі - продавці різних будівельних матеріалів - зберегли давню назву, бо сподобалася їм. Є господарі
різного культурного рівня, люди по-різному оцінюють літературні шедеври. То ж не оцих господарів звинувачую у великій нарузі над пам’яттю М. Шашкевича, «Руської трійці» загалом. Маю на думці керівників міста (демо-кратів і патріотів!), освітян, просвітян, письменників, працівників музеїв. Скажете, вас не слухають. Але вихователь нашої нації І. Франко, що добре знався і на наших лінощах, і на апатії, все ж учив:
Говори, хай слів твоїх
розумних жахається
Слямазарність,
бездарність стара,
Хоч би ушам глухим,
до німої гори, -
Говори!
(Вірш «Зоні Юзичинській», написано 3 лютого 1916 р.)
У спадок від тоталітарного режиму...
Той спадок відчуваємо у виробництві, у сільському господарстві, у ментальності і, очевидно, у мові. Ми пишемо про те, що слід «боротися за мир» і «боротися за урожай» (хоча ніякої боротьби не потрібно, досить вести миролюбну політику й активно, по-господарському, плекати землю, збирати врожай).
Часто мова йде про те, що хтось «відбував(ла) покарання на Колимі (на Соловках, в Інті і т. д.)». При цьому йдеться не про розбишак, головорізів чи злодіїв, а про стійких патріотів, справжніх громадян, єдина «вина» яких полягала в любові до свого поневоленого краю. То ж, мабуть, правильніше було б ужити слово «карався (лася)», «мучився (лася)», «поневірявся (лася) (на Колимі, на Соловках, в Інті» і т. д.)».
Тоталітарна дійсність породила такі специфічні терміни, тепер архаїзми, як «ворог народу», «ідейно стійкий/нестійкий» та ін. Загалом, тюрми та арешти, по-радянському специфічні, «оригінальні» (бодай їх нікому й ніде більше не зазнавати!), спричинили появу окремих росіянізмів-запозичень у нашій мові, як ось: шмон (особливо принизливий для людської гідності обшук у тюрмах і таборах), шмонувати, чсір («член семьи изменника родины»), заквагони (вагони, що перевозили арештованих, по-російському - заключенных), закмашини (вантажівки, що перевозили арештованих), АЛЖИР («Актюбинский лагерь жен изменников родины»), СЛОН («Соловецкий лагерь особого назначения») та ін. Окремі з цих слів з’явилися і в українській поезії, згадаймо вершинний вірш поета вибухової експресії - В. Стуса «Уже Софія відструменіла...»:
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа.
Вітри й морози.
Гудки і крики.
Чорні прокльони.
Собачий гавкіт.
Крик паровоза.
І закмашини, І заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода...
Національною молитвою повинні стати завершальні рядки цього вірша, в якому - звернення до України як до Найвищої Сутності:
На всерозхресті люті і жаху,
На всепрозріннісмертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику...

Або ж «Гратовані сонети» І. Світличного:
Сержант шмонає по порядку
І кожну латку,
кожну складку,
І кожен рубчик, кожен шов...
(Сонет «Шмон»).
Надамо слово й Д. Паламарчуку:
Під час провірок, шмонів
та етапів,
Так, як не раз, бувало,
й Кобзаря,
Тут вертухай обнюхував
і лапав
Поборника свободи і добра
(Вірш «Рильський в таборах»).