http://mova.info/Page3.aspx?l1=124
 
Поліна Вовк Київський університет імені Тараса Шевченка
Типологічне зіставлення української, російської, польської мов

Українська мова є центральною – між східнослов’янською російською та західнослов’янською польською мовами. На підтвердження цієї думки, висловленої директором Інституту слов’янознавства АН СРСР Микитою Іллічем Толстим у розмові з головою української фонологічної школи Ніною Іванівною Тоцькою, можемо навести три фонологічні аргументи:

1) ізоглосу твердості–м’якості приголосних в українській, російській, польській мовах;
2) склад опозиційних центрів фонологічних систем трьох слов’янських мов на рівні найменших фонологічних одиниць, F-1;
3) дані вищих рівнів абстракції фонологічних систем: рівня F-2 (одиниць живих внутрішньомовних морфонологічних чергувань) та F-3 (одиниць історичних внутрішньомовних морфонологічних чергувань).

Коротко розглянемо всі три аргументи.
Твердість–м’якість приголосних є основною типологічною рисою, що відрізняє фонологічні системи слов’янських мов від інших індоєвропейських.
Розбіжності наукової літератури стосуються фонемного чи субфонемного, алофонного статусу м’якості українських губних у словах типу пік, бік, фінн, він, міг, задньоязикових та фарингального у словах кінець, гінець, гід, хід.
Вважаємо м’якість українських губних, задньоязикових та фарингального фонемною рисою.
Враховуємо існування трьох типів ознак фонем: фонетичних (акустико-артикуляційних), фонологічних і морфологічних. До фонетичних належать 12 пар ознак, запропонованих Р.Якобсоном на підставі експериментально-фонетичного аналізу, та їх паралелі в артикуляційній термінології (губні, язикові, фарингальні, сонанти, шумні; глухі–дзвінкі, тверді–м’які тощо). Артикуляційна чи акустична назва ознаки ще не визначає її статусу у фонологічній системі мови. Цей статус може бути визначений лише на основі аналізу білатеральних, змістових одиниць мови, у формуванні й протиставленні яких беруть участь звукові мовні одиниці, тобто на підставі аналізу морфем і слів.

У фонологічних системах мов існують ознаки, використовувані й не використовувані у даній мовній системі для протиставлення змістових одиниць.
До першої групи належать ознаки диференційні та інтегральні. Наприклад, для української африкати /ц/ її глухість є диференційною ознакою, бо існує африката /дз/, а для російської африкати /ц/ її глухість – інтегральна ознака, що об’єднує її з глухими, для яких ця ознака є диференційною: /т/, /с/ тощо.
До другої групи залучаємо ознаки загальні, групові та окремі. Прикладом загальної ознаки українського вокалізму може бути нерізкий початок голосних. Ця загальна ознака не використовується для внутрішньомовного протиставлення голосних, але є міжмовною диференційною між українською та німецькою мовами. Як приклад групової ознаки можна навести лабіалізованість українських /у/, /о/, бо нелабіалізованих голосних заднього ряду високого й середнього підняття в системі немає, отже, ця ознака не є диференційною. Окремою ознакою слід визнати середньоязиковість приголосного /й/, якщо не вважати м’які приголосні /т′/, /д′/, /н′/ середньоязиковими.

Конкретні артикуляційно-акустичні ознаки в одній мовній системі можуть бути диференційними, а в іншій – ні.
Ознаки морфологічні передбачають врахування певних морфологічних позицій, де функціонує звукова мовна одиниця. В українській та інших слов’янських мовах це позиції кореневі, афіксальні та флективні.
Для визначення фонемного статусу звукової мовної одиниці вирішальними є не фонетичні, а фонологічні й морфологічні ознаки, функція звукової одиниці, її зв’язок зі змістом.

Виходимо з того, що ознаки, які є диференційними для даної фонологічної системи в цілому, для конкретної звукової одиниці можуть бути або диференційними, або інтегральними і не можуть бути просто алофонними! Функціональний статус диференційної, досягнутий ознакою у системі, не може бути понижений без кардинальної зміни системи, без утрати позицій диференціації.
Поки в російській мові існує протиставлення типу тон-Дон, дзвінкість–глухість в її фонологічній системі є диференційною ознакою, властивою системі в цілому, незважаючи на те, що кінцевослівної позиції дзвінкі не мають. Обмеженість позицій ще не означає недиференційного статусу ознаки для системи.

Тому вважаємо твердість–м’якість диференційною ознакою, властивою українській фонологічній системі в цілому. Для українських губних, задньоязикових та фарингального м’якість є ознакою інтегральною, яка об’єднує їх з передньоязиковими.
І в російській, і в польській фонологічних системах визнана м’якість губних як фонемна риса, хоч у польській мові губні м’які кінцевослівної позиції не мають.
М’якість задньоязикових визнана польською фонологічною традицією і є в російській мові об’єктом дискусії між Московською та Щербівською школами. Згідно зі Щербівською школою, вважаємо російські /г′/, /к′/, /х′/ м’якими фонемами. Але, крім фонетичної, акустико-артикуляційної природи /г′/, /к′/, /х′/, враховуємо морфологічні чергування: трава – на траве, роса – в росе, рука – в руке, ухо – в ухе, нога – на ноге.

Всі українські приголосні з ознакою м’якості мають спільну морфологічну позицію в кінці основи перед флективним /і/ як позицію чергування з твердими. Отже, констатуємо в українській мові наявність центральної та периферійної груп м’яких приголосних. До центральної групи м’яких належать приголосні з диференційною ознакою м’якості, до периферійної групи – приголосні з інтегральною ознакою м’якості.

Центральна група українських м’яких приголосних: /т′/, /д′/, /н′/, /с′/, /з′/, /л′/, /р′/, /ц′/, /дз′/.
Периферійна група м’яких приголосних: /п′/, /б′/, /ф′/, /в′/, /м′/, /ш′/, /ж′/, /к′/, /х′/, /г′/, /ґ′/, /ч′/, /дж′/. /й/ стоїть окремо, бо не чергується з твердим. Його слід визнати напівголосним внаслідок чергування /і/–/й/.
Спірним є фонемний статус десяти подовжених м’яких. Але їх десять – і це серйозне системне явище, вони сприймаються як м’які, а не як тверді, принаймні чотири подовжені м’які, що стоять у словах життя, суддя, знання, рілля, передують наголошеному голосному і входять до наголошеного складу, отже, складоподіл всередині м’якого не відбувається і правило М.Трубецького щодо монофонемності не порушується. Вважаємо ці м’які периферійними фонемами української мови.
За кількістю м’яких приголосних у фонологічній системі українська мова значно перевищує російську й польську.
Це – перший доказ на користь твердження, що українська мова є центральнослов’янською.

Другий аргумент: зіставлення опозиційних центрів рівня F-1 в українській, російській, польській мовах.
Опозиційний центр фонологічної системи доцільно встановлювати за максимумом опозицій, а позиційний центр – за максимумом позицій. Дослідження фонологічних систем дало змогу встановити опозиційні й позиційні центри кожної з трьох мов. В усіх трьох мовах опозиційні центри мають консонантний, а позиційні – вокалічний характер. І в українській, і в російській, і в польській мовах у складі опозиційних центрів констатуємо по 8 приголосних, взаєморозташування яких можна моделювати у формі куба. Склад опозиційного центра української мови: /t/, /d/, /s/, /z/, /t′/, /d′/, /s′/, /z′/; польської мови: /t/, /d/, /s/, /z/, /ć/, /ʒ́/, /ś/, /ź/; російської мови /t/, /d/, /p/, /b/, /t′/, /d′/, /p′/, /b′/ (фонеми позначено знаками міжнародного фонетичного алфавіту). Спільні внутрішньоцентрові опозиції трьох слов’янських мов – глухість – дзвінкість, твердість – м’якість; крім того, українську і польську мови об’єднує також опозиція зімкненості – щілинності.

Риси відмінності: до російського опозиційного центра входять передньоязикові та губні зімкнені; до українського – лише передньоязикові фонеми, зімкнені й щілинні; до польського – передньоязикові та середньоязикові; зімкненим твердим відповідають середньоязикові африкати, щілинним – щілинні.
Опозиційний центр української мови є центральним щодо центрів двох близькоспоріднених слов’янських мов, бо складається саме з передньоязикових фонем, а передньоязиковість є центральною, вихідною і для опозиційних центрів мов-сусідів.
Аргумент третій: морфонологічні чергування. Виходимо з праці Я.Бодуена де Куртене "Спроба теорії фонетичних альтернацій" (1895). На підставі цієї знакової для фонетичної теорії праці встановлюємо рівні фонологічних систем фонетичних мов: рівень найменших фонологічних одиниць системи, фонем, F-1; рівень живих внутрішньомовних морфонологічних чергувань, F-2; рівень історичних внутрішньомовних морфонологічних чергувань, F-3; рівень міжмовних морфонологічних чергувань близькоспоріднених мов, F-4; рівень міжмовних чергувань неблизькоспоріднених і неспоріднених мов, F-5 (у запозичених словах щодо слів мови-джерела).
На рівні F-2 в українській, російській, польській мовах виявляється спільна риса: твердість–м’якість стає нерелевантною! Об’єднується в одну "гіперфонему": укр. стіл – на столі, дім – у домі, двір – надворі тощо; рос. стол – на столе, дом – в доме, двор – во дворе; польськ. stoł – na stole.

На рівні F-3 тверді задньоязикові фонеми української й польської мов чергуються з м’якими передньоязиковими щілинними та африкатами: укр. рука – в руці, нога – на нозі, польськ. ręka – w ręce, noga – na nodze тощо. в російській мові задньоязикові тверді чергуються із задньоязиковими м’якими: рука – в руке, нога – на ноге. Всі три мови об’єднує історичне чергування твердого приголосного з м’яким, а українську й польську ще й чергування за характером перешкоди (зімкненість–фрикативність, зімкненість–африкативність).

Знов українська мова виступає як центральна щодо східнослов’янської російської та західнослов’янської польської мов.